Блог
Ми не чекали на порятунок
Події, міфи та історії пов‘язані з Луганськом та 2014 роком
Місто дитинства перетворилося на минуле. Коли мені виповнилося 9 років, я навіть гадки не мала як буде проходити моє дорослішання.
Мої родичі зараз дивуються тому, наскільки гарно я усе пам‘ятаю, але в Луганську, здається, переживала усі емоції доступні для дитини. Зима-весна 2014 року асоціюються у мене з гімном України який я кожної неділі виконувала на майдані в Луганську. Дійство проходило поруч з пам’ятником Тарасові Григоровичу Шевченку. Може тоді я не розуміла усього, що відбувалося навколо, але мене захоплювали думки про українську культуру та власне коріння. Нас не потрібно було «рятувати». Зараз я розповім чому.
1. Питання української мови
Моя родина по батьковій лінії завжди спілкувалася на властивому для Луганської області діалекті, але це була українська мова, крапка. Моя школа була українськомовна, з українською програмою навчання. Усі магазини, банери, афіші були українською. Я дійсно не розумію, чому стереотип про луганське «російськомовне» населення завжди ширився в маси. Так, були люди які розмовляли російською, але у відсотках це була не на багато більша кількість ніж по всій Україні. Це було питання глобального мислення, а не окремого регіону.
2. Стереотип: «Усі чекали на росію»
Окей, якщо усі так чекали, то чому щонеділі люди виходили на луганський майдан? (До речі, через активну українську діяльність моїх батьків, які організовували проукраїнські акції, наразі уся моя родина перебуває у розстрільних списках окупантів). Чому більшість виїхала з приходом «вєлікай дєржави»? Чому місто за часи існування ЛНР-її перетворилися на якесь середовище суцільної деградації населення? Ми її не чекали, а хто чекав — зараз скаржаться на те, що зарплати затримують, пенсію не виплачують, усе подорожчало і так далі. «Вадічкі нєту, свєта нєту…».
3. Проросійська влада
На початку квітня 2014 року тітушки захопили місцеве Управління СБУ. Разом з будівлею, вони заволоділи збройним арсеналом, який там зберігався. Питання: «Як ? Як таке могло статися? Цих покидьків було не багацько. Це не налазить на голову. Будівля була без охорони? Де усі були? Як можна було здати місце де була усі зброя?» Відповідь: влада Луганщини знала про це і просто здала будівлю (конкретніше: генерал майор: Петрулевич, Гуславський, та тодішній міністр Болотський). Іншого варіанту немає, хоча може у всіх працівників в цей час була обідня перерва?)
4. «Доню, ми повернемося у вересні»
Виїхали ми 8 травня 2014 року. Мої батьки казали: «Ти добре вчишся, тому ми влаштовуємо тобі літні канікули раніше. Це така подорож». Усі були впевнені, що у вересні ми повернемося додому, але вийшло усе зовсім інакше…
5. Мародерство
Декілька місяців не було зв‘язку з Луганськом. І ось дзвінок моїм батькам: «Вашу квартиру обікрали». Питання: «Хто?» Це була наша гувернантка та водій, бо вони були впевнені, що ми більше ніколи не повернемося. Але коли війна скінчиться, любі, на вас чекатиме повна відповідальність згідно законодавству України. Плюс до всього — це націоналізація усього нашого майна.
6. Ставлення в Києві
Проколи коліс на машині, образи від дітей та їхніх батьків на дитячих майданчиках та труднощі з пошуком житла — це осінь 2014 року для моєї родини. Пояснюй не пояснюй, але наративи, які прищеплювала російська пропаганда — існували та розмножувалися серед суспільства.
Підсумовуючи, хочу доповнити цю відверту розповідь зізнанням у коханні українському Луганську:
«Я люблю твої фонтани у парку влксм, я люблю млинці які продавалися тільки в нашому місці, я люблю твої затишні парки, я люблю кінотеатр «Україна», люблю свою першу школу, першу вчительку, я люблю свою няню яка зараз перебуває на окупованій території, люблю центральний ринок та ТРЦ«Пластилін», люблю твої кафе та ресторани, дітей, які бігають босими ногами по калюжам, ляльковий театр та кататись у коробці з льодяної гірки. Я люблю парк першого травня з його атракціонами, та цирк. Я люблю твої музеї та площі, люблю пам’ятник Тарасові Шевченку. Я люблю своє дитинство у тобі. Я люблю тебе, Луганськ, обіцяю, ми скоро зустрінемося.»
Аксінья Пригеба
