Проєкт Портрети Луганщини
Люди - рушійна сила
Луганщина - це не лише про пам’ятки та культуру. Велику частину суспільного життя цього регіону займають люди, адже саме вони створюють історію та цінності.
Портрети Луганщини - проєкт, що присвячений сучасним луганчанам, активна громадянська позиція яких стала рушійною силою та справою їхнього життя. Завдяки ним ментально регіон продовжує існувати навіть попри тимчасову окупацію. Завдяки ним стереотипи зникають, руйнуючи “рамки” суспільства стосовно східних регіонів.
Ксенія Тараненко народилася і прожила в Попасній все своє дитинство, яке вона згадує з неймовірною теплотою та любов’ю. Звичайний день Ксенії ніколи не проходив вдома – дівчина мала безліч захоплень, які дозволяли їй завжди бути заклопотаною своїми дитячими мріями та справами. У реалізації їй також допомагала організація “Лугарі”, де вона обмінювалась своїми думками та ідеями з найактивнішою молоддю Луганщини. Рідний край героїня згадує як місцевість різномаїття та доступності – з одного свого вікна вона щодня бачила залізничний вокзал, з другого — вагоноремонтний завод, а третє відкривало їй вид на музичну школу. Звук потяга, який прибуває зранку, вона і досі пам’ятає дуже чітко. У 17-ти річному віці Ксенія обирає вищий навчальний заклад у Дніпрі та із сумом прощання з друзями та рідними їде за сотні кілометрів від дому вивчати українську філологію. “Так, я втратила частинку своєї душі” – зізнається Ксенія під час запису історії. Саме після переїзду вона щиро закохалася в українську мову та культуру, що дало їй сили та натхнення для подальшого розвитку в цьому напрямі. Незабаром вона закінчила університет, почала викладати, випустила свою книжку та почала вести рубрику на міському телебаченні. “Коли я перебуваю на Луганщині, я маю відчуття простору. І ця широта та просторовість – саме те, що закарбовується у нашій мові. Вони формуються лише у степах України” — зазначила у промові авторка антипідручника “Про мову”. Зараз Ксенія – кандидат наук, доцент кафедри філології та мовної комунікації, автор та викладач онлайн-курсів, художній керівник студії класичного танцю.
https://www.instagram.com/reel/CvKhXQMt2Sa/?utm_source=ig_web_copy_link&igsh=MzRlODBiNWFlZA==
Данило народився в місті Луганськ і прожив там там до п‘ятого класу. З початком бойових дій на Сході знайомі запросили його сім'ю на безкоштовне проживання в Криму. Там хлопець прожив близько трьох років і у 2017 році повернувся знов в Луганськ.
Данило розповідає, що через кількість переїздів у нього є проблеми з самоідентифікацією, з розумінням хто він і де його дім. Він не називає себе ані луганчанином, ані кримчанином, ані киянином. Данило зізнається, що ще не встиг відчути жодне місце своїм, рідним.
Вже після повернення з Криму він познайомився з компанією луганчан, яка стала маяком правди для хлопця і підтримувала його проукраїнську позицію. Герой із сумом згадує те, як руйнувалась та занепадала уся інфраструктура, що була створена українцями у Луганську. Згодом перед Данилом постав вибір: вчитися в Ростові чи Києві. Вибір був у бік української столиці.
У 2020 році він переїхав до Києва. Вступив до КПІ на спеціальність «Інженерія програмного забезпечення». Періодично їздив до родичів на окуповані території.
Герой розповідає, що його родина відносно спокійно зреагувала на початок повномасштабної війни 2022 року. Родичі злагоджено зібрали необхідні речі, запас продуктів. Данило припускає, що це через те, що батьки пам‘ятали як починалися бойові дії у 2014 році і не допускали хаосу в родині.
Восени 2022 року Данило почав займатись волонтерством. Вперше із організацією «Сміливі відновлювати» він познайомився під час університетської активності. Наступних вихідних він вже поїхав туди самостійно, як окрема одиниця. З того часу Данило майже щотижня проводить два-три дні на деокупованій Київщині та допомогає відновлювати зруйновану інфраструктуру. Герой стверджує, що йому подобається комьюніті у якому він знаходиться, допомагати людям та дарувати їм радість.
https://www.instagram.com/reel/CvNHdc0tFZP/?utm_source=ig_web_copy_link&igsh=MzRlODBiNWFlZA==
Творче дитинство у Северодонецьку, малювання та флористика - розповімо вам про людину, що поєднує в собі все це.
Олена займається творчістю вже 30 років, але свій шлях починала саме у Северодонецьку. "Я думаю, що більшість людей чули таке. Що на Донбасі люди якісь .. намахані, якісь "дєрзкіє"... Але це не так. Ми не такі.
Ми можливо десь різкі, може трохи безкомпромісні, можливо більш закриті.... Але точно хороші люди там живуть." - розповідає Олена, художниця та флористика з міста Северодонецьк, про мешканців Луганщини. Більше про її рідне місто, дитинство та творчість дізнавайтесь в інтерв'ю.
https://www.instagram.com/reel/CvSfJI_tzJS/?utm_source=ig_web_copy_link&igsh=MzRlODBiNWFlZA==
Валерії 20 років. Вона займається журналістською діяльністю, є співзасновницею онлайн-медіа «Рідні» та журналісткою видання «Східний варіант», де пише про Луганщину та Донеччину.
Валерія народилася в Луганську. Журналістка згадує свою школу, називаючи її «острівцем українського слова». Коли місто було в окупації, діти у навчальному закладі співали пісню Скрябіна «Сам собі країна», школа стояла до останнього. «Одного ранку ми прокинулись і побачили російські канали по телевізору, тоді ми зрозуміли що щось не так». У 2014 році, коли Валерії було 11, родина переїхала до Києва. Героїня розповідає, що з житлом тоді допомогли волонтери.
Валерія мала тісний контакт с дідусем. Усе дитинство він гуляв з маленькою Лєрою Луганськом, повторюючи: «Кожен може поїхати автобусом, ми з тобою йдемо пішки». Прогулянки старим містом та парками стали справжньою традицією.
У 2018 році Валерія відправилась у подорож Луганською областю. «Для мене Луганщина це про села. Там я чула українську, чула людей які відрізнялись від жителів обласного центру. Луганська область різна. Природа полів - безмежна. Там пахне свободою».
У травні 2022 року Валерія з одногрупниками вирішили створити своє онлайн-медіа «Рідні». За мету вони поставили доносити до своїх однолітків інформацію конкретною та зрозумілою мовою.
https://www.instagram.com/reel/CvepsofN51P/?utm_source=ig_web_copy_link&igsh=MzRlODBiNWFlZA==
Вікторія Романова — викладачка та активна громадська діячка родом з Попасної, міста на заході Луганської області. Як вдома на Луганщині, так і у вимушеній міграції, пані Вікторія віддає себе навчанню та вихованню молодого покоління попаснян, організації громадських заходів, фестивалів та роботі у сфері позашкільної освіти.
Найяскравіші спогади за останні роки залишив 2021 та масштабне святкування 30 річниці Незалежности України. Усе це чудове дійство та його учасники стали героями фільму «Попасна святкує», створеного Вікторією разом із вихованцями. Тоді ніхто не здогадувався, що це виявляться одні з останніх світлих і тепер ностальгічних кадрів Попасної.
2022 рік вдруге привів у Попасну війну, руйнацію та російських загарбників. Вікторія переїхала в Кременчук. Там, відчуваючи потребу гуртуватися разом та допомагати одне одному, попасняни створили громадську організацію «Рух незламних». Тонни гуманітарної допомоги, юридична підтримка та просто можливість бути поруч стали основою організації.
Не вдалося війні вбити й культуру Луганщини. Вікторія стала однією з організаторів національного фестивалю народної творчості «Код Нації». Фестиваль значиться тим, що об‘єднує митців України без винятків: малеча, молодь, їх викладачі, дорослі та літні люди. Поки що це дійство вимушене обмежуватись онлайн-форматом, але незабаром буде проведене вже утретє. Сама Вікторія мріє, що після завершення війни «Код Нації» нарешті вистрибне з наших екранів у реальний світ і пройде у нововідбудованому рідному місті.
https://www.instagram.com/reel/CvmshMstcgd/?utm_source=ig_web_copy_link&igsh=MzRlODBiNWFlZA==
У 2003 році у Попасній було офіційно започатковано народний ансамбль "Водограй". Репертуар складався із українських пісень, а невідʼємною складовою виступів завжди були костюми.
Віра Миколаївна із гордістю згадує, що сорочки для виступів учасниці ансамблю "Водограй" вишивали власноруч. Проводячи години із голкою в руках, жінки оздоблювали візерунками тканину і сповнювали її сенсами.
Саморобні вишиванки доповнювали строкатими коралями, сніжно-білими запасками, шкіряними черевиками та неповторно теплими усмішками. "Підтримуємо одне одного, цікавимося життям, що до чого, яка потірбна допомога. Ми не полишаємо зв'язків. Думаємо, може повернемось та зберемось там, у себе, хто зна..." - діляться учасники ансамблю "Водограй".
Про те, чим вирізнявся музичний колектив, завдяки чому став відомим та про життя людей, що десятиліттями розвивали культуру Попаснянщини - дивіться у інтерв'ю.
https://www.instagram.com/reel/Cvr_FOnN9Iq/?utm_source=ig_web_copy_link&igsh=MzRlODBiNWFlZA==
Михайло Влайков прожив у Старобільську все своє свідоме життя, працюючи істориком у краєзнавчому музеї в секторі археології. У перші дні окупації попри страх перед смертю та безвладдя в місті він брав активну участь в організації мітингів на підтримку української армії, що
стало приводом для терористів розпочати полювання. Тоді Михайлу й довелося покинути рідну домівку. «З нами їхала матуся та дитина років 4–5-ти, коли зайшли два нелюди, дитина почала плакати. Побачивши
це, військові приставили дуло автомату до лоба дитини зі словами «Закрой ему рот, иначе я его сейчас здесь пристрелю»» — з тремтінням у голосі згадує він під час запису розповіді.
Любов до історії з’явилась у випускному класі школи — під час підготовки до іспитів Михайло активно почав вивчати цей предмет із різних сторін, за
допомогою репетиторки дізнаватися деталі, про які не розповідали в шкільній програмі. «Знаєте, історія Старобільська дуже багата… Як я завжди кажу, по перше, це люди. Вони в нас такі щирі, відкриті, завжди готові прийти на допомогу» — посміхаючись зазначає наш
герой. Із самого початку землі Луганщини заселяли люди, які хотіли свободи. Вони втікали від своїх господарів, будували своє життя з власними традиціями і звичаями. Особливістю Старобільська є затишність
міста, відсутність метушливості. Саме такі аспекти, на думку Михайла, і відрізняють Луганщину від інших регіонів, роблять цю місцевість особливою.
https://www.instagram.com/reel/CvxXB98tH7q/?utm_source=ig_web_copy_link&igsh=MzRlODBiNWFlZA==
Ксенія народилася і виросла в с.Комишуваха Луганської області. Її дитинство минуло одночасно в селі, де проживала родина та в місті, де була розташована школа. «Без телефонів, з коровами й пилюкою в носі та роті… Своє дитинство я згадую з великою теплотою, я хотіла б бачити його таким, яким воно й було».
Тато дівчини завжди мав активну громадянську позицію, вів активну громадську діяльність під час революції гідності.
Він несе службу в батальйоні «Донбас» із 2014 року, тримав оборону Попасної, у період окопної війни регулярно допомагав військовим. Саме тато сформував характер дівчини, навчив її боротися за свої ідеали та цінності, привив любов до України загалом та Луганської області зокрема.
«Це був дуже важкий, довгий день, 6 травня 2014 року…». Усе почалося з того, що поведінка батька змінилася: «Ночами він виходив, повертався, знову кудись ішов… Потім пояснив мені, що патрулював наш будинок від людей, які можуть його знищити». Ввечері, коли тато забирав доньку з додаткових занять, їх почали переслідувати. Потрапивши до будинку, дівчину заперли в кімнаті, поки сепаратисти погрожували спалити будинок, покалічити чи вбити родину. Тоді, у похапках збираючи найважливіші речі, Ксенія з батьками й покинула рідну домівку. На той момент їй було лише 13.
Зараз Ксенія — волонтерка, репортажна фотографка гуманітарного департаменту фонду Сергія Притули, комунікаційна менеджерка різних
проєктів. Вона самотужки організовує різні збори на потреби ЗСУ, допомагає батьку. Вона із шаленим захватом і сумом в очах згадує природу рідного краю та мріє повернутись додому якнайшвидше.
https://www.instagram.com/reel/CwKSsqzNczS/?utm_source=ig_web_copy_link&igsh=MzRlODBiNWFlZA==
Каті 16 років і вона з Северодонецьку. Зараз дівчина навчається на праві у фінансово-правовому коледжі в місті Київ, активно займається волонтерською та громадською діяльністю. Багато своїх сил вона вкладає в розвиток України разом із Фундацією Регаональних Ініціатив, Європейським Молодіжним Парламентом, Асоціацією Молодіжних Рад України, Лігою Студентів та Асоціацією правників України.
Все своє життя Катя прожила в Сєвєрі, вона пам'ятає мітинги за вільний Северодонецьк, його першу окупацію та, як ніхто інший, знає ціну життя під синьо-жовтим стягом. Громадською діяльністю вона займалась і в рідному місті: згадує толоки на Северодонецькому міському озері та свої перші навчальні програми. Вона завжди з гордістю вчила українській культурі своїх іноземних друзів, а першими кроками в громадському житті міста завдячує мамі, яка працювала в ГО.
Найбільшим святом в рідному місті Катя зазначає День Визволення Северодонецьку, згадує з якою вдячністю місцеві виходили в цей день на вулиці із прапорами. Памʼятає й особливі свята з дитинства - День Шахтаря вдома відзначали пишно та збираючись за столом всією сімʼєю. Катя із теплом в серці згадує й свято Дня Захисника. "Ми справді тоді розуміли зовсім мало, не до кінця усвідомлювали, що відбувається, але при цьому наші військові були дуже добрі до нас, радо зустрічалися з нами на це свято і святкували разом" - згадує дівчина.
"Я стала більше ідентифікувати себе українкою, виділяти своє бажання робити більше для своєї країни, сприяти її розвитку і змінювати її на краще саме на державному рівні, мені дуже близька законодавча сфера, я б хотіла працювати над сферою молодіжної політики, бо ми - молодь — не лише майбутнє нашої країни, ми її теперішнє !" - ділиться Катя своєю мотивацією до громадської діяльності та обраної в коледжі спеціальності.
https://www.instagram.com/reel/CwhhE_Et0wc/?utm_source=ig_web_copy_link&igsh=MzRlODBiNWFlZA==
Ми вже встигли неодноразово впевнетись у важливості культурної діяльності.
У пані Оксани за спиною 25 років досвіду у культурній сфері та безліч цікавих культурних проектів і заходів, спрямованих на розвиток і дослідження Луганщини.
Попри переїзди та багаторічну війну, Оксана та її колеги продовжують як культурний розвиток міста Старобільськ, так і волонтерську діяльність в організації "Центр спільного розвитку "Дієва громада".
У 2019 році пані Оксана разом з Центром спільного розвитку "Дієва громада" організовувала АРТ - Резиденцію під назвою "Аура міста".
Вона була реалізована з метою дослідження ідентичності, переосмислення культурної спадщини та пошуку нового образу міста Старобільська. Сім митців з різних регіонів України та три місцеві резиденти через свої творчі роботи розкривали культурний потенціал міста та ділилися досвідом з гостями своїх творчих заходів.
Одною з творчих робот були мотанки мисткині, учасниці резиденції. Одна з мотанок була зроблена для пані Оксани за її прототипом.
Про те, як пані Оксана — культурна діячка родом із Кадіївки, змогла закохати старобільчан у їх рідне місто, про соціально-економічний розвиток Старобільщини, культурні резиденції та сучасні проекти, створені у відповідь на повномасштабне вторгнення, дивіться далі у інтерв‘ю.
https://www.instagram.com/reel/Cx75DU6tLLI/?utm_source=ig_web_copy_link&igsh=MzRlODBiNWFlZA==
Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр - національно-культурний символ Луганщини.
В 2014 році, у зв‘язку з початком війни в Україні, був релокований і продовжив свою діяльність у Сєвєродонецьку.
З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році переміщений в Суми, де завзято продовжує поширювати і розвивати українську культуру. Історії незламності наших людей надихають та надають сил. Ми віримо, що ця історія стане саме такою для тебе, любий глядач
Ініціатива "Портрети Луганщини" підтримана грантом в рамках програми «Молоді Амбасадор(к)и Розмаїття».
Програму «Молоді Амбасадор(к)и Розмаїття» реалізує громадська організація «СТАН» у партнерстві з альянсом за права, рівність та міжнародну солідарність «Action Aid» за підтримки Disasters Emergency Committee (DEC). Ревіталізація та утеплення безпечних просторів для молоді здійснюється за підтримки Global Fund for Children (США) та Terre Des Hommes (Німеччина).
У реалізації ініціативи брали участь члени нашої команди - Анастасія Первєєва та Аксінья Пригеба.
